Саутдаун

Саутдаун належить до найдавніших британських порід групи Даун і сформувався на крейдяних пагорбах Сассексу, на півдні Англії. Це невелика приземкувата вівця з глибоким широким тулубом на коротких ногах. Вовна вкриває морду і спускається на ноги, тому морда тварини має характерний вовнистий вигляд мишасто-бурого або сірого відтінку.

Породу виводили передусім заради м'яса. Ягнята саутдауна швидко набирають вагу на пасовищі й дають дрібнозернисту тушу з високою часткою м'яса відносно кістки. Дорослі вівці зазвичай важать від 55 до 90 кг, а барани від 90 до 115 кг, тож серед м'ясних порід овець саутдаун належить до дрібніших.

Вдача породи є її визначальною рисою. Саутдауни лагідні, добродушні й легко піддаються догляду, тому порода стала популярною серед дрібних господарів, аматорів та родин, які тримають кілька овець. Мініатюрний різновид, бебідол саутдаун, вивели зі зменшенням розміру традиційного типу; його тримають як домашню тварину і випасають у садах та виноградниках.

Кому підійде

Саутдаун підходить господарям, яким потрібна слухняна вівця на невеликій ділянці землі. Через малий розмір з нею простіше працювати, ніж із великими промисловими породами, а спокійна вдача годиться для новачків і сімейного утримання. Породу також використовують як термінального плідника: баранів схрещують із більшими вівцями, щоб поліпшити якість туші ягнят.

Назва породи походить від Саут-Даунс, пасма крейдяних пагорбів у Сассексі, на півдні Англії. Вівці подібного типу випасалися на цих пагорбах століттями: тварини добре почувалися на короткій траві й покращували бідний ґрунт завдяки щільному випасанню.

Сучасний вигляд породи сформував Джон Еллман із Глінда, поблизу Льюїса, наприкінці XVIII і на початку XIX століття. Працюючи приблизно з 1780 по 1800 рік, Еллман відбирав дрібніших, приземкуватих тварин раннього дозрівання з добрими м'ясними якостями і закріпив цей тип породи. Завдяки його роботі саутдаун став однією з перших британських порід овець, поліпшених системним добором.

Упродовж XIX століття саутдаун став базовою породою, на основі якої створили або вдосконалили чимало інших порід групи Даун і м'ясних порід, зокрема гемпшир, суфолк, оксфорд і шропшир. Заводчики, серед них Джонас Вебб із Бабрагема, продовжували поліпшувати породу і масово експортували тварин за кордон.

Породу завезли до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії та інших країн, де вона зробила внесок у розвиток місцевого м'ясного вівчарства. Традиційний менший тип пізніше дав початок бебідол саутдауну: його зберегли в США як компактну лінію після того, як товарні отари перейшли на більших тварин.

Саутдаун має компактний, округлий силует. Тулуб глибокий і широкий, з рівною спиною, добре вигнутими ребрами та широким, мускулистим задом. Ноги короткі й широко розставлені. І вівці, і барани комолі від природи, тобто безрогі.

Голова коротка й широка, з широким лобом. Вовна вкриває морду і спускається на ноги, а відкрита шкіра морди й ніг зазвичай має мишасто-бурий або сірий відтінок. Вуха невеликі, вкриті короткою вовною.

Руно і забарвлення

Руно коротке, густе, тонкої або середньої якості, зі штапелем завдовжки приблизно 4-6 см; річний настриг з однієї вівці зазвичай становить 1-1,5 кг. Вовна біла, тоді як морда, вуха і нижня частина ніг мають характерне для породи сіро-буре забарвлення. Бебідол саутдаун має той самий візерунок при меншому розмірі тіла, і його розводять також у чорному варіанті.

Саутдаун відомий передусім своєю спокійною, врівноваженою вдачею. Порода дружелюбна, лагідна й добродушна, і окремі тварини за регулярного контакту часто стають ручними та довірливими. Саме через цю слухняність породу радять початківцям і родинним отарам.

У спілкуванні з людьми саутдауни зазвичай спокійні, їх легко переганяти, і вони спокійно переносять огляд, стрижку та щоденний догляд без зайвого опору. Вони не полохливі й тримаються врівноважено поряд зі знайомими доглядачами. З незнайомцями вони теж радше спокійні, ніж нервові.

Як отарна тварина саутдаун почувається найкраще в товаристві інших овець, і тримати його поодинці не варто. Він добре уживається з іншою пасовищною худобою і достатньо лагідний, щоб пастися разом із козами, кіньми чи коровами. Барани зазвичай слухняніші за баранів більших порід, але й з ними варто дотримуватися звичайної обережності в період парування.

Саутдауни витривалі, невибагливі вівці, яким для процвітання достатньо трави. Через невеликий розмір і спокійну вдачу щоденне поводження, переганяння та лікування даються легше, ніж із більшими породами.

Догляд за вовною і копитами

• Стрижіть вівцю раз на рік, зазвичай пізньою весною, щоб зняти все руно
• Обрізайте копита кожні 6-10 тижнів або за потреби, щоб запобігти їх надмірному відростанню
• Перевіряйте вовну навколо морди й задньої частини на забруднення, яке приваблює мух
• Тримайте руно чистим і сухим, це знижує ризик шкірних і паразитарних проблем

Рух і випас

• Забезпечте щоденний доступ до пасовища для випасання і руху
• Чергуйте загони для випасу, щоб підтримувати якість трави й обмежувати зараження глистами
• Дайте вівцям простір для вільної ходьби й випасання, це підтримує вагу і стан копит

Умови утримання

Саутдауни пристосовуються до різного клімату і добре переносять прохолодну вологу британську погоду, хоча під ногами їм потрібен сухий ґрунт для здоров'я копит. Простий навіс із трьома стінами або хлів захищає від сильного дощу, вітру й літньої спеки. Надійна огорожа обов'язкова, а через короткі ноги звичайна огорожа для худоби зазвичай утримує їх без проблем.

Основу раціону саутдауна становить трава. На якісному пасовищі дорослим вівцям поза періодом розмноження зазвичай достатньо підніжного корму, свіжої води та відповідної мінеральної добавки. Взимку або коли трави мало, згодовуйте якісне сіно. Концентрований корм (зерно) додають лише тоді, коли зростає потреба в енергії: в останній період тільності, під час лактації або при відгодівлі ягнят на продаж.

Ласощі та добавки

Забезпечте вівцям спеціальний мінеральний лизунець або розсипну мінеральну суміш зі зниженим вмістом міді. Тримайте в постійному доступі чисту свіжу воду. Невеликі порції овочів чи фруктів можна давати зрідка, але будь-яку зміну раціону слід вводити поступово, щоб уникнути розладів травлення, як-от здуття чи ацидоз.

Саутдаун є міцною, давно усталеною породою без серйозних спадкових захворювань, притаманних саме їй. За належного догляду вівці зазвичай живуть 10-12 років і залишаються продуктивними більшу частину цього часу. Більшість проблем зі здоров'ям у породи є звичайними клопотами будь-якої пасовищної вівці, а не спадковими вадами. Компактна будова тіла й короткі ноги означають, що вгодованість слід контролювати, аби вівці не набирали зайву вагу на багатому пасовищі.

Профілактика

• Робіть планові щеплення, зокрема проти клостридіозів, за рекомендацією ветеринара
• Регулярно робіть аналіз калу на яйця гельмінтів і дегельмінтизуйте лише за потреби
• Обрізайте й оглядайте копита за регулярним графіком
• Стрижіть вівцю щороку та обрізайте забруднену вовну, щоб знизити ризик міазу
• Давайте мінеральні добавки зі зниженим вмістом міді і стежте за вгодованістю

Саутдауни є сезонними тваринами: у помірному кліматі вони паруються восени, щоб окіт відбувся навесні. Ярки можуть бути готові до парування вже у 7-12 місяців, хоча багато господарів чекають, доки вівця повністю розвинеться, перш ніж провести перше парування. Тільність триває приблизно 147 днів, майже п'ять місяців.

Окіт зазвичай минає без ускладнень завдяки помірному розміру ягнят і добре розвиненому материнському інстинкту породи. Вівці є уважними матерями з хорошою молочністю, а ягнята міцні й швидко ростуть. Найчастіше народжується одне або двоє ягнят, а двійні поширені у дорослих, добре вгодованих вівцематок.

Баранів широко використовують як термінальних плідників: їх схрещують із більшими породами овець, щоб додати помісним ягнятам мускулатури і прискорити їхнє дозрівання. Молодняк зазвичай відлучають від матері у 12-16 тижнів, після чого тварини продовжують рости на хорошому пасовищі.